Не є секретом зачарованість багатьох росіян Радянським Союзом як могутньою державою, та естетикою радянського минулого загалом. Для когось це просто світлі спогади дитинства з улюбленими фільмами, живими родичами, юними друзями та смачним пломбіром і «ковбасою за 2,20». Для інших же — політичний та історичний ресентимент, пам'ять про потужну комуністичну імперію, міфи про непереможну армію та заклики «можем повторить». Однак і перші, і другі чудово розуміють, що СРСР давно пішов у минуле, цієї держави більше немає і ніколи не буде.
Так здавалося до травня 2025 року і здавалося б надалі, якби радник Путіна Антон Кобяков напередодні не заявив, що Радянський Союз, мовляв, продовжує своє існування, а його розпад у 1991 році був «юридично нелегітимним». Цю думку підтримав і колишній прем’єр-міністр РФ, а нині голова Асоціації юристів Росії Сергій Степашин. Він заявив, що «з юридичної точки зору Кобяков правий», а процедура розпуску Союзу була «порушена».
На думку цих «поважних» спікерів, Верховні Ради союзних республік не мали юридичних повноважень для виходу із Союзу, а отже і вся процедура нібито є нікчемною. Більше того: вони доходить до висновку, що війна Росії проти України — це «внутрішній радянський процес», а не міжнародна агресія.
На перший погляд це виглядає як цілковита маячня і тотальний відрив від реальності. Але в дійсності за подібними висловлюваннями стоїть ціла ідеологічна та політична конструкція, яка має на меті делегітимізувати існування України і водночас виправдати збройну агресію з боку Росії.
Чому ці твердження є хибними як з погляду права, так і з позиції історії, логіки та політичного сенсу — політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Юридичний і фактичний кінець СРСР
СРСР як політичне утворення припинив своє існування 26 грудня 1991 року. Саме цього дня Рада Республік Верховної Ради СРСР офіційно проголосувала за саморозпуск, визнавши, що Союз більше не існує. Це було не одностороннє рішення кількох політиків-волюнтаристів, які «обманули всю країну», а завершення тривалого процесу розпаду імперії, в основі якого лежали національні визвольні рухи, економічний занепад через неефективність планової економіки та системна політична криза.
Потрібно розуміти, що на момент розпаду СРСР союзний центр вже фактично не контролював власну територію та не мав влади над республіканськими столицями і тим паче національними околицями. Наприклад, ще 24 серпня 1991 року, за чотири місяці до фактичного розвалу радянської імперії, Верховна Рада Української РСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, який 1 грудня було підтверджено на референдумі — понад 90% громадян підтримали незалежність.
Подібні процеси відбулися тоді майже в усіх інших республіках. Юридично їх дії спиралися на 72 статтю конституції СРСР, яка прямо гарантувала союзним республікам право на вихід із Союзу. При тому, що процедури розпуску радянської держави в її основному законі взагалі ніколи не існувало.
Біловезькі угоди, підписані 8 грудня 1991 року лідерами Росії, України та Білорусі, стали лише юридичним оформленням уже існуючого факту. А 21 грудня в Алма-Аті на однойменній конференції до них приєдналися ще вісім республік.
Усі ці держави — суб’єкти міжнародного права — виступили як сторони, які колись створили СРСР у 1922 році, і відповідно мали і повне право на його денонсацію. І саме вони, а не союзний центр, визначили тоді свою політичну долю.
Жодна міжнародна інституція, включно з ООН, не поставила під сумнів легітимність розпаду СРСР чи незалежність його колишніх республік. Немає таких сумнівів і зараз.
А в 1994 році Росія, США та Велика Британія підписали сумнозвісний Будапештський меморандум, у якому Росія зобов’язалася поважати територіальну цілісність України в обмін на її відмову від ядерної зброї. Усі ці документи — юридично чинні, багатосторонні міждержавні угоди.
Заяви Кобякова про «нелегітимність» розпаду СРСР в цьому контексті виглядають смішними та курйозними на тлі цих фактів. Але за ними ховається набагато серйозніша проблема.
Історичний абсурд і логічна безодня: як далеко можна зайти
Якщо виходити з логіки Кобякова, то створення самої Росії також було нелегітимним. Адже якщо держави не можуть самостійно вирішувати питання своєї політичної долі, якщо лише «вищий» орган має право дозволити вихід, тоді й вихід самопроголошеної комуністами РСФРР з Російської імперії у 1917 році також був незаконним — бо імператор Микола II не скликав «орган», який би це дозволив. Виходить, що більшовики на чолі з Володимиром Леніним, які стали архітекторами Союзу — насправді з цієї точки зору лише зграйка сепаратистів.
Але далі більше: сам імператор всеросійський, за тією ж логікою, був не більше ніж самозванцем — як і вся династія Романових, яка отримала престол після Смутного часу в результаті підкилимних дворцових інтриг та внутрішньої боротьби за владу. Адже ніхто не проводив легітимного голосування щодо перетворення Московського царства на Російську імперію. Петро І в 1721 році сам, власним рішенням проголосив себе імператором, без дозволу якогось вищого органу. То, виходить, Росія — це нелегітимна імперія.
Можна зайти ще далі. Московське царство вийшло з-під влади Золотої Орди без формального дозволу хана. Ординський правитель не давав на це дозволу та не виписував якихось спеціальних грамот. Тобто незалежність Москви від ханської влади юридично нікчемна. Але ж і Золота Орда вийшла з Монгольської імперії без узгодження з центральною владою в Каракорумі!
І роздумуючи таким чином, можна рухатися далі аж до Київської Русі, яка, за цією ж логікою, була нелегітимною, бо жоден візантійський імператор не давав на неї згоди. Отже, всю історію державності на цих землях за такою логікою треба оголосити юридично нікчемною, якщо шукати «формальні порушення легітимності» там, де панувала сила, політична воля та реальні обставини.
Цей підхід — прямий шлях до історичного релятивізму, коли будь-яку подію можна назвати «нелегітимною», якщо вона не вписується в бажану політичну кон’юнктуру. Не кажучи вже про той факт, що російські спікери вчергове плутають терміни «легітимність» і «легальність». Бо легальність — це якраз про юридичні норми та статути, а легітимність — про консенсус і підтримку з боку народу, еліт і міжнародної спільноти.
Подібні заяви — прояв небезпечного ревізіонізму, який підриває саму суть міжнародного права, базованого на принципі суверенітету народів і визнання держав на основі їх де-факто існування. До того ж все це не має жодного сенсу, окрім як слугувати інтелектуальною забавкою для істориків.
Бо жодна держава у світі не виникла у вакуумі, із зоряного пилу та протопланетних структур. Це завжди був результат війн, анексій, сепаратизму, об'єднань та самовільних виходів, і ключовими факторами тут є не юриспруденція з правом, а політичний та соціальний консенсус і конкретні історичні обставини.
Політтехнологія «СССР 2.0»: як Кремль перетворює історію на зброю
Насправді вся ця риторика — не проста ностальгія чи юридична казуїстика. Це особлива політична технологія, покликана підминити смисли та впровадити потрібні наративи.
Бо якщо СРСР «не розпався», тоді Україна — це не окрема держава, а «бунтівна провінція», яка самовільно вийшла з Союзу. Хоча кожен, хто знає історію, чудово пам'ятає, що саме російські національні еліти на чолі з Борисом Єльциним були ледь не головними архітекторами та апологетами демонтажу радянської держави.
Але якщо мислити в категоріях путінських радників, то війна Росії проти України — не агресія, а «внутрішній конфлікт». Це дозволяє Кремлю просувати свою версію подій як «врегулювання внутрішньої справи», а не брутальне порушення міжнародного права.
Це також спроба делегітимізувати Україну як суб’єкта міжнародного права в очах власного населення, а також частини міжнародної спільноти, схильної до «нейтралітету». Кремль неодноразово використовував подібну риторику — «русский мир», «історична Росія», «один народ» — для виправдання збройної експансії. Ідея «досі існуючого СРСР» — лише новий виток цієї ідеологічної війни, навмисне «оживлення» геополітичного кадавра. Її мета — повернення імперської гегемонії під прикриттям історичних маніпуляцій.
То чи існує Радянський Союз досі?
Авжеж, ні. Стверджувати це у 2025 році — повний абсурд. Немає жодних юридичних, політичних або історичних підстав казати про те, що Радянський Союз досі існує. Він розпався так само, як і був створений, і цієї держави більше немає у жодному вигляді чи ітерації.
Це — відверта маніпуляція, спрямована на делегітимізацію незалежності пострадянських країн, і насамперед України. Історія держав не розвивається за схемами нотаріального права. Держави виникають, змінюються і зникають у результаті політичної волі народів, динаміки історії та або зовнішьної сили. Історія ХХ століття — яскраве тому підтвердження.
Будь-які спроби ставити під сумнів незалежність України, прикриваючись «нелегітимністю розпаду СРСР», є небезпечною та відверто дурною політичною технологією, спрямованою на розпалювання нових конфліктів і легітимацію агресії. Замість рефлексії над поразкою і неефективністю власної імперської політики, яка і призвела, за словами Путіна, до «найбільшої геополітичної катастрофи ХХ сторіччя», російське керівництво намагається оживити фантом давно зниклої імперії.
Але СРСР — мертвий. Він не існує ні юридично, ні політично, ні економічно, ні фактично. І жодні заяви з посиланням на псевдоюридичні тонкощі не повернуть його до життя.
